Поезія наших земляків
Лист нащадкам
Глянь, моя дитино, через Україну,
Через нашу хату вже качки летять
Українська пісня
А у нас, моя дитино,
Саме зараз, в цю хвилину,
Через хату й Україну
Не качки летять – ракети
Сіють сльози, розпач, смерть,
І не знаєш ти, чи мимо,
Чи сюди потвора вцілить
Й полетить все шкереберть.
Бо сьогодні в нас війна,
Будь розпроклята вона.
Скоро рік про неї мова
І на вулиці, і вдома,
Накопичується втома
І притуплюється страх.
Ми спочатку в погребах,
В підвалах ховалися,
Що й казати – боялися.
З часом рідше й рідше стали,
Потім зовсім перестали
Ті страхи не те, щоб зникли,
Просто всі до цього звикли,
І хоч смерті не шукаємо,
Та від неї й не втікаємо.
Плаче, стогне вся земля,
Заміновані поля,
Сотні міст і сіл Вкраїни
Перетворені в руїни,
Вздовж доріг, в лісах – розтяжки…
Важко. Як же тільки важко.
В голові одне: як жити?
А що далі? Що робити?
Понад сім мільйонів люду
Розбрелося по світах.
Жах.
Тяжко. Бо коли війна,
Ти весь час напружений, мов струна.
Отаке у нас, нащадки,
Але буду по порядку…
Не народ ты , дрохва подбитая,
Русь нечесаная, Русь немытая
С.Єсенін
Розпочався відлік смерті
На світанку, о четвертій,
(Гітлер теж в досвітній час
Кинув полчища на нас).
Так що ми не перші з вами,
Так вже склалося віками –
Лізе в хату вбивця-тать
В час, коли ще люди сплять.
Юний друже, на війні –
так вбачається мені –
Є маленькі епізоди
І події головні.
Про велике й грандіозне
Будуть гімни переможні,
Будуть фільми, будуть книги,
І співатимуть пісні,
Але ось у чому суть:
Буде правильним, мабуть,
Щоб про фронтові дороги,
Відступи і перемоги
Люди знаючі писали,
Та ще ті розповідали,
Хто в окопах, бліндажах
Пережив увесь цей жах.
А не так оце як зараз:
ЗМІ дають нам про війну
Інформацію сумну
Уперемішку із дамою –
Всюдисущою рекламою!
Про якісь воєнні дії
Я писати не берусь
Чесно кажучи, боюсь.
Розповім вам те, що знаю,
Про один лиш епізод
З тих, що пережив народ.
Ви цього не чули точно,
Та засвідчить він наочно
Вам, що будь-яка війна –
Річ страшна.
У село, вже на світанку
Заповзала гусінь танків.
Літня жінка з переляку
на городи, а вони –
ну не сукині ж сини! –
в спину їй із кулемета,
В спину жінці, а тоді
Ці убивці молоді
Довго скалили ще зуби
(та побрала б вас рахуба!)
Ось дивіться, ми які:
Славні руські вояки.
Чим ця жінка завинила?
Що поганого зробила?
Чим нашкодила вона?
Тільки не кажіть: «війна».
Стало ясно для народу
З перших днів, яку свободу
«визволителі» несуть,
В чому їхня справжня суть,
І хоч це не головне –
Стало ясно ще одне:
Що не дрохва це, повір,
А страшний, безжальний звір.
…Вчені вже підрахували:
За п’ять тисяч з гаком років
На планеті відбувалось
Десь по три війни на рік.
Мабуть, у єстві своєму
Як раніше залишалось,
Так і нині зберігає
Щось від звіра чоловік.
Ось така лиха година:
Так вже створена людина.
Але все ж , якась межа є,
Та, яку не переступить звір,
Юний друже мій, повір:
Враг наш все переступає.
В повній мірі проявив
Путлєр всім свою натуру,
Коли нашу повелів
Знищити інфраструктуру,
А простішими словами –
Заморозити нас з вами.
Суть диявольськи проста:
Скрізь – насамперед в містах –
Холод, темрява і страх
Викличуть тваринний жах
У людей, і про пощаду
Ті благати приповзуть.
Ось така падлюча суть.
Хєр тобі, а не благання!
Знай, мерзото ти остання,
Що оці людські страждання
Викликають лише лють.
Хто до тебе й був лояльний,
Навіть ті тебе клянуть.
Я би нелюда такого
У Гаазі не судив,
Не присуджував до страти,
Хай би жив,
Просто посадив би в клітку
І по всіх містах возив,
Щоб на нього всі плювали –
Ось чого він заслужив!
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі
Т.Шевченко
Моя ти земле. Скільки сліз і лиха
Зазнала ти. А скільки буде ще
Оця журба твоя, оця печаль велика –
Це й мій пекучий біль, і мій сердечний щем
Та все ж, коли навкруг гримить й гуркоче,
Коли палає все в страшнім вогні,
Я чую, як земля мені шепоче,
Як промовляє отчий край мені:
– Тримайся, сину! Сонячним промінням,
Повір, над нами заясніє світ,
І ти передаси прийдешнім поколінням
Вже мирний край, в якому пишний цвіт,
І посмішка веселки на пів неба,
І віра в добре мирне майбуття,
Передаси нащадкам те, що треба
Їм для звичайного, нормального життя
Так, йде війна. Але ти не схилився
Від вибухів, від спалаху заграв,
Бо це твоя земля, де народився,
Де ти її Вітчизною назвав.
О рідна земле! Сило і надіє,
Моя утіхо, ствердження моє,
Чи знаєш ти: моя найбільша мрія –
Це мирне небо бачити твоє.
Ще, мабуть, будуть дні чорніші ночі,
Та на своїй землі ми стоїмо.
Все переборемо. Чужого ми не хочем.
Але й свого ми теж не віддамо.
От і все. Закінчити листа я
Майже в напівтемряві спішу,
Бо в кімнаті світла знов немає,
Тож при лампі гасовій пишу.
Вірю: ти живеш у мирі і достатку,
Але сльози вдів й дитячий плач
Збережи у пам’яті своїй, нащадку.
Не забудь.
Не втрать.
І не пробач.
*********
МАТЕРІ
Холоне страва на столі
І тихо сум заходить в хату,
У невеличкому селі
Щодня на нас чекає мати.
О, ця житейська суєта,
Вона настільки засмоктала,
Що зустріч тільки на свята
Можливою для близьких стала.
Я згадую вечірній час,
Як на Різдво ми приїжджали.
Зустрівши й пригостивши нас,
Ви, мамо, тихо так сказали:
«Життя моє, зимова пташко,
Тебе картати нерозумно,
Та все ж, хоч завжди було важко,
Ніколи не було так сумно.
Бо ж все, що ми колись робили:
Ростили, будували, дбали –
Якісь страшні незримі сили
Понищили, поруйнували.
Звете мене до себе жить?
Воно, звичайно, може, й треба,
Але чи просто залишить
Могили рідних, хату, небо? –
Ні, ще побуду, не залишу
Того, чим тут живу і дишу».
…Надвір’я сутінь огорта
І місяць гілку колихає,
Ви, мамо, наче нитка та,
Що нас укупі всіх тримає.
Ой мамо, ниточко шовкова,
Якщо це можна, не журіться,
Приїдемо ми знову й знову –
Одне я прошу Вас – не рвіться.
********
У ВЕСНЯНОМУ ЛІСІ
Як мало у житті нам треба:
Радіти теплим дням весни,
Помилуватись чистим небом,
Вдихнути запахи сосни…
А може це не так вже й мало,
Якщо у цій дзвінкій тиші
Божественно спокійно стало
І в небесах, і на душі?
Ні, це повірте, так багато,
Що неба лагідну блакить
Прошу вас: збережіть як свято,
Як дивну, неповторну мить.
*********
ЖИТТЄВЕ КРЕДО
Не розумію тих осіб, які
Найменшими проблемками і бідами
Ділитись поспішають навпрошки
Із друзями, колегами, сусідами.
Мені ж людей, чомусь, все більше жаль,
Я, краще, їхній спокій не порушу,
Й не вихлюпну свою якусь печаль
Ні у чужу, ані у рідну душу.
