У НАЙТЯЖЧІ ХВИЛИНИ ЖИТТЯ ВІН СТАЄ ВИЩЕ СТОГОНУ Й НИТТЯ
Того дня Роман мав їхати під Київ у госпіталь на реабілітацію, але залишився в рідному селі Кобижча на відкритті й освяченні Алеї Слави – слави десятьох побратимів, що віддали життя при захисті Вітчизни від навали лютих ворогів. Організатори цієї святої події попросили Романа Шевякова підняти Державний прапор у центрі села, де встановлені портрети відважних земляків. Як тут не погодитись, коли воїн сам був на грані смерті тяжко пораненим?!
– Врятував мене побратим, зупинивши кровотечу на нозі спеціальним турнікетом, – згадував Роман. – Протягом 17 годин лежав під шквальним обстрілом, чекаючи на евакуацію з лінії наступу. Бо ні я, ні побратими не могли й голови підняти через безперервну свинцеву зливу. У мене ж було найтяжче поранення. Та друзям таки вдалося забрати мене з пекла живим і доставити в госпіталь. Було це під Куп’янськом. Життя мені врятували, от тільки ногу лікарям довелося ампутувати, з цим і живу, – без стогону й ниття.
Під час підготовки й відкриття Алеї Слави до мужнього воїна підходили друзі, сусіди, просто земляки. Але як тільки хтось починав співчувати тяжко пораненому воїну, він відразу ж таких зупиняв. Мовляв, слава Богу, що залишився живим, ще й мотивацію продовжувати війну з ворогом не втратив.
Стосовно ж мотивації: майже кожен, хто підходив і співчутливо обіймав Романа, перепитував, чи справді він не залишає службу в ЗСУ. І всі одержували ствердну відповідь від бійця. Чекає тільки, коли загоїться рана і він приміряє й «обкатає» протез.
Прагнення продовжити війну й після тяжкого поранення з’явилося не раптово. Воно жило в нього зі старших класів. У 19 років юнака призвали на строкову службу, яка завершилася через два роки. Тоді він і підписав контракт з ЗСУ. Досконало вивчив військовий фах кулеметника, під час повномасштабного вторгнення служив у Харкові, на передову пішов відразу – серед перших 15 воїнів. Командир сказав йому, що треба йти, – і він швидко зібрав потрібні речі й сів на транспорт без жодного слова, хоча розумів, у яке пекло потрапить. Тішило те, що поруч буде надійний командир.
– Прикладом мотивованого захисту Вітчизни для мене є мій командир роти, – розповів Роман. – У АТО він з 2014 року, починав рядовим солдатом, дослужився до капітана. У нашій роті він підняв на високий рівень систему евакуації поранених бійців. Але і в пекло передової воїнів не посилав, вичікував на безпечнішу ситуацію. Ще ротний відповідально ставиться до оформлення для поранених потрібних документів. Тож і у мене не було ніяких проблем з реабілітацією, грошовими виплатами та іншою бюрократією.
Ще один ковток мотивації одержав Роман від земляків. Він дуже вдячний рідному селу за те, що не кинуло його і батьків у важку хвилину. Причому має на увазі не якусь фінансову допомогу – для воїна важливішим є те, як земляки телефонують, цікавляться станом здоров’я, пропонують певну фізичну чи технічну допомогу. Душа радіє, що його не забувають односельці, він для них як рідний.
– Таке тепле, родинне ставлення в нашому селі не тільки до мене, пораненого воїна, – з радістю на душі пишається земляками Роман. – Ось і сьогодні он скільки їх прийшло на відкриття й освячення Алеї Слави. Дорослі й діти вдячно вшановують пам'ять відважних земляків. Як тут не продовжувати службу в рідній армії, коли ворог ще не розбитий?
Доброзичливе ставлення кобижчанців до мужнього захисника формує і сам Роман: добряк, завжди готовий допомогти першому зустрічному, а надто – сусіду чи просто земляку, що потрапив у якусь біду. Як рідного, оточили Романа сусідка з її дітьми, після свята разом пішли каву пити, дітей ласощами пригощати. Втім, якщо порахувати всіх людей, що підходили й обнімали воїна, складеться враження, що в нього півсела родичів.
Дітям же найбільше цікаві нагороди воїна: Хрест Хороброго вручали в лікарні, командир роти особисто підготував клопотання про цю нагороду. Нагрудний знак від бригади вручав сам комбриг. Відзначений Роман різними подяками…
Але тримає в собі й одну претензію до командира роти: сказав, що на передову не пошле кулеметника Шевякова, хоч він і класний стрілець, важкими боями обкатаний. Роман промовчав на таке зауваження, а в душі подумав, що на передовій різні ситуації виникають. Цим похвалився й мамі Оксані, а тепер і шкодує – вона ж хвилюватиметься за нього. Втім, якби й промовчав про це, матуся найкраще знає характер сина: якщо вже залишається в армії, то ніколи не заховається за чужу спину, тилова робота – не для нього, незважаючи на таку серйозну інвалідність. Гордість за сина радує душу, але коли в пекло війни кидається – нестерпно боязко втратити рідну кровинку назавжди. Але таким його виростили, виховали, щось змінити – навіть матері не під силу. Залишається лише – Господа просити захистити їхнього сина від воєнної загибелі та інших бід.
Григорій ВОЙТОК
Джерело: "Чернігівщина" https://che.cn.ua/index.php/all-news/item/9783-u-naitiazhchi-khvylyny-zhyttia-vin-staie-vyshche-stohonu-i-nyttia
